15 років тому Іван Ганзера приїхав із села Калинів на Харківщині підкорювати столицю – він взяв участь у першому сезоні “Голосу країни”. І став переможцем проєкту та голосом, що прогримів на всю Україну. На той момент співаку було лише 23 роки. Сьогодні він і далі в музиці: записує пісні, виступає та веде власний YouTube-канал.

Видання Oboz знайшло Івана Ганзеру на Житомирщині та поговорив із ним про те, як склалося його життя після тріумфального переможного сезону “Голосу країни”.

“Наразі живу в Коростені, це Житомирська область, звідси родом моя Оля (дружина – ред.), – розповідає Іван Ганзера. – І, дивлячись на те, що сьогодні відбувається в Києві, зовсім не шкодую, що ми саме тут. У нас теж буває непросто, але загалом спокійніше, ніж у столиці. Продовжую займатися тим, чим жив усе життя: пишу пісні, веду свій YouTube-канал, а коли є можливість, їжджу до військових. Зараз не хочеться це афішувати, бо часи дуже складні. Якщо раніше, ще з 2015 року, ми їздили в зону АТО й розуміли: головна небезпека – це бути там, куди може прилетіти снаряд, то тепер усе інакше. Сьогодні будь-яке місце, де збираються військові, – це відповідальність. Ти фактично відповідаєш за їхні життя. Тому, коли десь буваю, уникаю розголосу. Як кажуть, береженого Бог береже. Єдине, що інколи афішую, – це участь у благодійних концертах або збори коштів”.

“Також працюю у Палаці культури міста Коростеня, – продовжує Іван. – Там у мене невеличка студія – така собі творча лабораторія, яку “виростив” із нуля. Там зараз можу повністю робити пісні: від ідеї до готового треку. Усе це почалося ще під час ковіду, коли концертів майже не стало: не можна було їздити Україною, збирати людей. А я людина, яка довго на місці не може сидіти. Тож почав шукати однодумців, знайомитися з місцевими музикантами, потроху збирати команду. І якось мені кажуть: “Слухай, ти з нами постійно, то чому б тобі офіційно не працювати?” Так тут і залишився. Жартую, що роблю те саме, що й завжди, тільки тепер за це ще й щомісяця платять. А якщо конкретно – я соліст. І ще допомагаю місцевим талановитим молодим виконавцям. Тим, хто хоче показати свою авторську музику ширшому загалу”.

“Маю доньку Софію, їй 12 років. Займається спортивними танцями і їздить командою на змагання. Нещодавно були на чемпіонаті України: минулого року посіли друге місце, цього року теж друге. А ще вона в мене – дзюдоїстка. Ось виборола золото на обласних змаганнях у Житомирі. І при цьому ще й відмінниця. Дружину звати Оля. Працює в нашому Центрі дитячої та юнацької творчості, веде театральний гурток. Теж живе творчістю. І я цим пишаюся – у неї реально є результати. Раніше ми з дружиною, яка була моєю менеджеркою, вели більше кочовий спосіб життя: постійні поїздки, концерти, дороги. А тепер у мене стало трохи менше тієї активної сцени. І я радий, що завдяки цьому в Олі з’явилося більше простору для себе – вона може повноцінно розкритися в тому, що любить. Найбільше мене вразила історія з однією дівчинкою, яка прийшла до неї в гурток і дуже заїкалася. Після певного часу занять, театральних вправ із мовленням стало значно краще”.

“Відверто кажучи, ми давно вподобали Коростень – купили тут квартиру. Але довгий час він був для нас радше “перевальним пунктом”. Я жартував, що ми сюди приїжджаємо попрати речі, поспати – і знову в дорогу. Їздили постійно: таке життя артиста – на ногах, у дорозі. З часом наше трішки змінилося, але мені подобається. У Коростені є все, щоб нормально жити, і при цьому немає шаленого ритму, як у Києві. А для мене це ідеально. Я люблю тишу, побути наодинці, закритися в студії, посидіти, подумати, щось створити – без поспіху й без того, щоб хтось підганяв. Для Олі, навпаки, це складніше. Вона любить рух, людей, ритм. Думаю, й досі десь у душі про це мріє. Я інколи жартую: “Дивлюся на тебе й бачу, що ти вже не так сильно за цим сумуєш”.

“Так сталося, що в плані впізнаваності мені дійсно пощастило, тому що перший сезон “Голосу країни” дивилося дуже багато людей. У 2023 році я відзначав 15 років на професійній сцені. Ми зробили великий концерт, збирали кошти для наших військових. До мене приїхали друзі: Віктор Павлік, “Лісапетний батальйон”, Олександр Кварта. Люди казали: “У нас такого ще не було – чотири години, і зірка за зіркою змінюється на сцені”.

“Як згадую “Голос країни”? Проєкт залишив у мені дуже світлі спогади. Я вдячний усім людям, які тоді були поруч – і тренерам, і команді, і учасникам. Бо кожен із них по-своєму зробив мене трішки кращим, ніж був до того. Моєю тренеркою була Діана Арбеніна – російська співачка. Тоді такі були часи: у проєкті тренери були десь 50 на 50 – українські й російські артисти. І як би там не складалося, я пам’ятаю все добре, що вона для мене зробила як наставниця. І як людина. Ми всі знаємо, що після початку війни у 2014 році вона приїжджала в Україну й зі сцени на концерті просила вибачення за те, що відбувається. А далі вже, як то кажуть, репресивна машина не дрімає… Я колись трохи стежив за тим, що з нею відбувалося, і з того, що розумів, її змусили “відпрацьовувати” лояльність – зокрема виступом у Криму. Зараз, наскільки бачу, вона мовчить і нічого не коментує. Але якщо говорити не про політику, а про людські стосунки – не можу сказати про неї нічого поганого. Після шоу ми ще рік-два вітали одне одного зі святами, листувалися. Але в неї було своє життя, у мене – своє”.

Після “Голосу країни”, який став для нього тріумфальним, Іван брав участь у політиці: у 2012 році балотувався в депутати Верховної Ради від Радикальної партії, але не пройшов. “Тоді було модно, що в партіях з’являлися артисти, – згадує виконавець. – Я тоді був на контракті з Universal Music і, чесно кажучи, особливо не приймав сам рішення – робив те, що говорили. Проте, якщо говорити про партію, мені близьке було те, що декларував Олег Ляшко. Програма була проста, зрозуміла. А команда на старті – світла, позитивна. Далі пішли зміни – ми йшли як партія, а за місяць-два до виборів, дивлячись на рейтинги, зрозуміли: прохідного бар’єру не буде. Тому всі зусилля команди було кинуто на те, щоб Олег Ляшко пройшов за мажоритаркою”.

“У принципі, якщо вас цікавить моя думка про Олега Володимировича, то на екрані й у житті – це зовсім різні люди. У реальності він глибший: освічений, “зчитує” людей і чітко розуміє, чого хоче. Багато хто сприймає його простим, бо на публіці уміє бути максимально близьким до людей – говорить легко, без пафосу. Я навіть жартував із ним, що йому треба давати не мандат народного депутата, а звання народного артиста – настільки майстерно працює з аудиторією. Іншим політикам часто потрібні співаки й шоу для створення потрібної атмосфери: спершу хтось розважає, а потім виходить серйозний чоловік у костюмі й починає щось обіцяти електорату. Ляшку цього не треба було – він сам умів тримати зал і керувати увагою публіки”.

“Моє рідне село на Харківщині з початку повномасштабного вторгнення було в окупації, – продовжує виконавець. – Із близьких там уже нікого не залишилося. Зараз це фактично сіра зона: ніби під нашим впливом, але жити там неможливо. Постійно літають дрони. Я моніторю, що там відбувається, і навіть ті найсміливіші люди, які ще якийсь час трималися, на зиму виїхали. Бо як там залишатися? Найближчий магазин – за 40–50 кілометрів. Тобто ти ще можеш сидіти вдома й більш-менш виживати. Але щойно сідаєш у машину – одразу за тобою починають полювати дрони. І їм байдуже, цивільна це машина чи військова. Тому ніби й звільнили село, але життя там немає”.

“Так само важка історія і з моєю рідною сестрою. Вона проживала за два кілометри від Росії – у селищі міського типу Козача Лопань, що у Харківській області. Там теж довго була окупація. Оксана мені подзвонила 24 лютого – десь о пів на п’яту ранку: “Братику, нас бомблять…” Я їй: “Збирай речі”. Але буквально за 15 хвилин вона передзвонила й сказала, що по селу їдуть російські танки. Вони просиділи в підвалі більше двох місяців. Потім якимось дивом вдалося вирватися: через російську територію до Європи. Зараз вона за кордоном. І по факту повертатися їй нікуди. Те місце, де жила, – там зараз взагалі не зрозуміло, що відбувається. Я навіть не знаю, в якому стані зараз могили наших батьків. Вони колись переїхали ближче до Оксани, збудували їм там невеличкий будинок. І от тепер я навіть не впевнений, що колись зможу туди прийти й щось знайти. Бо не раз читав новини, що росіяни били саме по тому району, де кладовище. Не знаю, ще є те місце, чи його вже стерли з лиця землі”.

“Моя хвороба – це вроджена травма, – згадує дитинство виконавець. – Батьки довго не втрачали надії, лікували мене, де тільки можна. Ми їздили скрізь: і традиційна медицина, і нетрадиційна. Одеса, Харків, Москва. Усі можливі клініки, лікарі, професори – скрізь побував. Для батьків це було дуже непросто, бо ми жили в звичайному селі, з простими доходами. Але вони хотіли одного – дати мені шанс бачити нормально. І довго трималися за цю надію. Аж поки я трохи підріс і не сказав: “Мамо, тату, досить”. Бо ми вже стільки їздили і чули одне й те саме: нічого змінити не можна. Потім один професор у Харкові пояснив, що в мами були дуже важкі пологи. І, найімовірніше, сталося передозування препарату, який викликає перейми… Але знаєте, я завжди кажу: мені по-своєму пощастило. Бо не знаю, як це – добре бачити. Я таким народився. І тому не втратив щось – просто навчився жити в цьому світі таким, який є”.