Офіційний Єреван досі тримається за версію про блокаду Карабахського анклаву, при цьому допомагаючи Кремлю обходити санкції в питаннях чіпів, сподіваючись на те, що вдасться зберегти нинішній статус-кво Карабаха, а значить і вплив РФ тут. Це означає, що де-факто Вірменія не визнає Карабах суверенною частиною Азербайджану. Крім того, Єреван, як і раніше, бажає зберегти контроль над єдиною транспортною артерією, що пов’язує Вірменію з Карабахом – Лачинського коридору, забезпечивши таким чином тут присутність російського військового контингенту.

Проте версія «блокади» розбивається одразу об кілька загальновідомих фактів. Так, через Лачинську дорогу регулярно здійснюється переміщення населення за допомогою Міжнародного червоного хреста.

По-друге, офіційний Баку неодноразово озвучував у публічному просторі готовність надати альтернативні маршрути для постачання регіону, які проходять через територію Азербайджану, а не ведуть із Вірменії. Їх не контролюють бойовики, а отже, ці шляхи набагато безпечніші. Але проросійські сепаратисти і проксі Кремля в анклаві регулярно блокують цю ініціативу: так, російсько-вірменський олігарх з кримінальним шлейфом Рубен Варданян, який є «смотрящим» у Карабаху від Кремля, за допомогою своїх бойовиків-прихильників, блокує дорогу з м. Агдама бетонними плитами. Те, що для деяких політика – насправді обернулося міжнародним злочином, оскільки у заручниках опинилося 30-тисячне населення регіону.

У 2021 році Міжнародний Комітет Червоного Хреста разом з Азербайджаном неодноразово пропонував налагодити через територію країни безпечні маршрути, проте ці пропозиції досі відхилялися Єреваном.

При цьому невизнана «влада», спонсорована Єреваном, відмовляється від Агдамської дороги і під будь-якими приводами не хоче вести прямий діалог з Баку, незважаючи на неодноразові пропозиції Азербайджану.

Ще одна теза на підтримку версії про те, що Карабахський анклав вигідний Росії – це спроба наситити регіон озброєнням під виглядом «гумконвою», як це робила Москва на Донеччині в 2015. Під виглядом так званих “гумконвоїв” росіяни тоді неодноразово провозили зброю на окуповані ними території. У зворотному напрямку машини також використовували: для вивезення тіл загиблих російських військовослужбовців, які воювали у складі  незаконних збройних формувань.

Використовуючи цю ж практику, Вірменія також відправила на кордон з Азербайджаном «гуманітарний конвой» з метою доставки продуктів у Карабах. Баку ці конвої не пропускає, вимагаючи здійснення постачання власного регіону не з Вірменії, а через власну територію.

З чого така підозрілість? У Баку є всі підстави не довіряти Вірменії у питанні переміщень Лачинською дорогою: йдеться не тільки про 30 років окупації Карабаху та прилеглих регіонів Вірменією, а й про документально зафіксовані випадки провезення мін, боєприпасів, навіть особовий склад ЗС Вірменії в Карабаху проходив ротацію вже після 44-денної війни 2020 року. Згодом на території Карабаху виявили вірменські міни виробництва 2021 року.

При цьому Лачинський коридор є перепоною на шляху реінтеграції карабахських вірмен в азербайджанську державу, і таким чином сприяє нестабільності в регіоні, оскільки решта маршрутів просто блокується вірменськими формуваннями.

Єреван, як і раніше, намагається продавити через світову громадськість версію про «голод і геноцид» у Карабаху, проте численні свідчення із соціальних мереж говорять про інше: ресторани відкриті, і люди їх активно відвідують. Більше того, у разі нестачі продуктів Агдамська дорога відкрита для карабахських вірмен. Ще один доказ відсутності голоду у регіоні: український народний депутат Володимир Крейденко легко замовляв у ресторанах у м. Ханкенді, столиці анклаву, всілякі страви – від сирів до десертів, і ніде не зустрів відмови.

Очевидно, що теза про «голод» поступово втрачає свою силу. В це не вірять і в ООН. Екстрене засідання Ради безпеки ООН, скликане з ініціативи Вірменії, пройшло безрезультатно. Не було прийнято ні резолюції, ні заяви, чого прагнув Єреван. Причина очевидна: міжнародне право перебуває на боці Азербайджану, а сама Вірменія протягом 30 років публічно ігнорувала резолюції того самого Радбезу, в яких їй наказувалося негайно вивести свої війська з території іншої суверенної держави – Азербайджану.

Але, незважаючи на всі дипломатичні реляції, в Карабаху досі перебуває близько 10 тисяч озброєних солдатів під контролем Генштабу Вірменії. Ні про яке роззброєння і виведення військ не йдеться.

Також у Карабаху є й інша проблема – мінне забруднення та безпека. У цьому випадку Азербайджан має чимало спільного з Україною, яка потребує найбільшої підтримки у питаннях гуманітарного розмінування.

Тому офіційний Баку є партнером України одразу в кількох сферах: реабілітація дітей, безоплатне надання бензину з боку мережі АЗС SOCAR, постачання енергоблоків для поповнення дефіциту обладнання та техніки, які є такими необхідними після ракетних ударів і блекаутів.

Крім того, Азербайджан не підключився до схем з реекспорту чутливого для Росії обладнання та ресурсів, санкціонованих для цієї країни. У цьому контексті доречне порівняння з Вірменією, не такою розбірливою та зобов’язаною своїм різким економічним зростанням реекспорту, в тому числі автомобілів та мікрочіпів, до Росії. Лише за 5 місяців цього року експорт з Вірменії до РФ зріс у 3,3 рази.

Фото – УНІАН